Високі гори, стрімкі річки, зелені полонини. Буйні ліси, сади, повітря напоєне цілющим сонцем. Співучий край, здається, уся земна краса зібралася в цьому селі. Самакова! З цим словом пов'язана уява про гори, з гостроверхими шпилями гінких смерек і ялиць.
Село Самакова розташоване за 6 км на південь від річки Черемош. З села видніється широка панорама гір нашого району, хутори , села Верховинського району, гора Скупова та гора Піп-Іван.
Село межує: на півночі - с. Конятин, хутори с. Довгопілля; на північному сході - с. Малий Дихтинець; на сході - хутори с. Киселиці: Гробище, Широкий; на заході - хутори с. Яблуниця; на півдні - Яблунецька полонина.
Від села Самакова проходить автомобільна дорога з твердим покриттям, яка з'єднує з районним центром - 36 км. і обласним центром - 120 км. З Самакови до районного центру можна добратись шосейною дорогою через с. Конятин в об'їзд, або пішим ходом навпростець - 14 км. (3 год.).
І нашого села можна проходити пішим ходом на Путилу, Довгопілля, Дихтинець. Плоску. Сергії. Шепіт, полонини Яровицю і Кречунівку.
Село розкинулось по хуторах Нижня Самакова, Верхня Самакова, Малий Рошишний. Великий Рошишний, Буздуги, Липовець, Плита, Манчулів.
Самакова
Краєвид Малого та Великого Рошишного
Наші гори багаті на підгірні джерела, які утворюють багато потічків. Ці потічки наповнюють два найбільших потоки, де один іде на схід, а другий – на північ.
З нашого села беруть початок багато потічків, які зливаються у два найбільших потоки: Самаківський і Юринець. Самаківський потік тече на північний захід і впадає в річку Черемош. Юринець впадає в Дихтинецький потік, який тече на північний схід і впадає в річку Путилку.
Озеро „Око”
Наше село в роки Австрійської імперії.
Австрійські війська прийшли на Буковину в 1774 році. Життя людей в нашому селі за часів панування Австрії було важким. Головним заняттям горян було землеробство і скотарство. Люди поділялися на заможних дідичів, яким належали поля і ліси, середняків - газдів і бідних. Селяни змушені були сплачувати великі податки. Витримати такого натиску не кожен міг. Селяни кидали свої хати і йшли в опришки відвойовувати своє щастя із зброєю в руках.
Опришки нападали на панів і забирали майно, ділили серед населення. Селяни переховували їх, давали їм харчі. Про опришків народ складав багато легенд, пісень. Тяжке було життя опришків. Вони жили в лісах, печерах. Сліди їхнього перебування збереглися в печері, яка знаходиться в нашому селі на кичері Білкинець. Грамотних в селі не було.
В 1914 році почалася Перша світова війна між Австрією та царською Росією. Війна ця тривала п'ять років. Багато молодих хлопців і чоловіків з нашого села забрали в Австрійську армію. Особливо запеклі бої проходили в горах Плита та Бердо. До сьогоднішнього дня збереглися окопи, де тримали оборону солдати. Повертались солдати з війни, але поверталось їх дуже мало. Повернулись: Лукань Козма Георгійович, Малиш Михайло Дмитрович, Синиця Костянтин Іванович, Лукань Семен Георгійович, Пилипко Онуфрій, Поп'юк Микола, який з війни прийшов без руки.
Лукань Козма Григорович під час трирічної служби в Австрійській армії.
Наше село в роки Румунської окупації
В 1918 році окупувала наш край боярська Румунія. Ліси, поля перейшли під владу румунів. Люди мали лише невеличкі клаптики землі, за які змушені були платити великі податки. Злидні примушували людей залишати все і їхати на заробітки до Америки, Канади, Бразилії. З нашого села виїжджали: Хащук Максим, Хащук Іван та деякі інші. Після заробітків вертались в село, викуповували землю в євреїв і оселялися з своїми сім'ями. Хто не мав можливості поїхати на заробітки, змушений був іти заробляти в бутин.
Праця лісорубів була дуже важкою. Не всі могли там працювати. Жили в колибах, де умов для прожиття і праці не було ніяких. До хати могли приходити лише раз у два місяці. Платня за роботу була дуже мізерна. За те корчми були розміщені майже в кожному селі. Повертаючись додому після важкої роботи, бутинар не міг не повернути до корчми, і там вони заливали своє горе горілкою, а єврей старався доносити, щоб чоловіка загнати у великі борги. Після цього ішли з судовою справою і забирали останню корову або землю. Деякі не могли витримувати цьому і закінчували життя самогубством.
1925 рік для жителів нашого села був роком „чорної чуми". Важка інфекційна хвороба „черевний тиф" забрала багато людей. Смерть не вибирала, косила молодих, старих і дітей. Люди хворіли по декілька тижнів. Лікаря в селі небуло. Зі сторони румунських властей ніяка медична допомога не надавалась.
Людей не встигали хоронити. Цвинтар був у Конятині. Померлих несли 10-12 км. Сил у людей не було, організм був виснажений - рішили хоронити тіла на Жидівській горі. Першими були похоронені: Малиш Дмитро з Рошишного, дочка Степана Нестора і син. За самовільне поховання померлих люди мали судові справи з румунськими властями. Після судової тяганини дозволили відкрити цвинтар. Перенісши важку хворобу, життя людей змінилося на краще. Люди працювали біля землі, худоби. Бідніші сім'ї працювали у найзаможніших газдів, заробляючи в них на прожиття. Слід сказати ще про одну біду, яка не обминула наших людей літом 1927 року. Пролилась велика злива, яка переповнила наші стрімкі потоки. Великої шкоди завдала злива: змивало городи, зносило хати, рвало засови, які дуже змінили ландшафт наших гір.
В 1936 році в нашому селі була відкрита румунська початкова школа в хаті Москаль Ганни Костянтинівни. Першими вчителями були Вульпій Юрій і Катерина.
Учні румунської початкової школи. Серед них вчитель Вульпій Катерина.
В одній кімнаті займались учні чотирьох класів. Навчання для дітей було дуже важким. Вчили румунською мовою, навіть на перерві не дозволялось говорити рідною мовою. Вчитель був дуже жорстоким до тих, хто не міг вчитися і били дітей різками, лінійкою по долонях. Уроки починалися і закінчувалися молитвою „Отче наш". В 1939 році була побудована румунська школа біля Грицюка Дмитра, та вчитись дітям в ній не прийшлося довго. Була ще школа відкрита: у М. Рошишному у будинку Пітощука Власія, у Буздугах у будинку Буздуги Миколи.
Учні школи М. Рошишного.
Серед них вчителі Ніна Семенівна та Марія Пилипівна
В 1940 році, в червні, наші землі були приєднані до Радянської України. Прийшла до нас Радянська влада, яка почала наводити свої порядки. В 1941 році почалася Велика Вітчизняна війна. Не обминула вона і наших людей. На війну того важкого дня виряджали горяни своїх синів і чоловіків: Єремійчука Миколу, Малиша Козьму, Поляка Василя, Гожду Михайла.
Радянська влада недовго втрималась в нашому краї. Вдруге була встановлена у 1944 році.
Тоді в нашому краї розпочинається збройна боротьба за визволення від Радянської влади. Тих, хто чинив опір більшовикам, вони називали „бандерівцями". Ця боротьба тривала до 1956 року. Сили були нерівні і загони ОУН були розгромлені. Зокрема було страчено, Генкула. Не відставали і представники НКВД, які розстріляли у підвалі Олексюка 11 жителів нашого села. Людям приходилось залишати домівки і переховуватися в лісах. Втікали, як від „москалів", так і від „бандерівців". В ході цієї боротьби було спалено багато хат і школу біля Грицюків.
Стрибки с.Самакова.
В 1944 році вдруге прийшла чума, яка забрала десятки життів наших горян. Страшно слухати перекази людей, в якому стані перебували вони. Температура була настільки висока, що люди втрачали свідомість. Хворіли цілими сім'ями. Ті, що були сильніші, доглядали за слабшими. Медичної допомоги ніхто не надавав.
Коли відійшли від цієї біди і горя, то в 1948 році в нашому селі почали організовувати колгосп. Люди в горах знали, що це їхня земля, земля їхніх батьків. А прийшла радянська влада і земля, і худоба повинні були бути віддані до колгоспу. В своїй голові люди не могли зрозуміти, як це має бути. Чи вони виживуть без землі, без худоби, на що приречені їхні діти. Першими подавали заяви активісти села, яких до цього примушували погрозами. Пізньою осінню 1947 року в нашому селі почалися репресії. Багато сімей (звинувативши їх у зв'язках з тими, хто боровся проти комуністів і хто не хотів вступати в колгосп) було вислано в Сибір.
| 
